Військова кореспондентка ТСН Наталія Нагорна поспілкувалася з Аліною Михайловою – керівницею медичної служби “Ульф” Першого окремого штурмового батальйону “Вовки Да Вінчі” ім. Дмитра Коцюбайла.
Аліна відверто розповіла про те, якою бачить перемогу, чи реально вийти на кордони 1991 року, чи потрібно говорити правду про втрати, про те, що відбувається на фронті. Військовослужбовиця розповіла, як переживає втрату коханого, завдяки чому тримається, про роботу з психіатром та небажання спілкуватися з людьми.
Розкажи про “Ульф”, так розумію, що ти створила цю медичну службу?
Аліна Михайлова: У нас були загиблі хлопці, яких потенційно, якби було кілька екіпажів, а не один черговий, то їх був би шанс врятувати. І тоді я прийшла і пропонувала – давайте спробуємо створити в роті свою медичну службу. Через те, що ми добровольці, там це було так – у тебе є ініціатива, ти можеш займатися, чим хочеш.
А потім вдалося зробити медичну службу “Ульф”. І до початку повномасштабної війни це був один екіпаж – з одним медиком, одним водієм. Сьогодні ж медична служба “Ульф” у складі Збройних сил України. І на сьогоднішній момент у нас за штатом, у мене в підпорядкуванні – 33 людини.
Аліна Михайлова про роботу медиків на фронті
Всі люди, які поранені, найчастіше – це твої знайомі. Наскільки це складно?
Аліна Михайлова: У нас життя людини на першому місці. Це так було за життя “Да Вінчі”. Це була найвища цінність, яка взагалі є. І зараз із цим трохи складніше, тому що формат війни знову змінюється.
І ось ці цінності, за які я намагаюсь боротися, щоб вони зберігалися, щоб ми не перетворилися, незважаючи на відсутність Дмитра, на, як-то кажуть, “махровий піхотний батальйон”, де життя людей нічого не варте.
В якийсь момент у мене вже були думки, що, може, наш батальйон просто хочуть знищити, тому що було дуже складно, у нас були шалені втрати. Ми втратили, по-перше, командира, а далі ми почали втрачати з величезною швидкістю наших професійних бійців. Ми почали воювати прикомандированими бійцями.
І тому ось якийсь період часу, в якому ми брали участь у бойових діях, він був важким. Зазвичай ми виконуємо завдання людськими ресурсами, тобто людьми. А дуже б хотілося, щоб ми у XXI столітті більше воювали технічно, ніж так.
Михайлова про проблеми на фронті
Чому ми не воюємо технічно?
Аліна Михайлова: Це теж гарне запитання. А чому у росіян є “Шахеди”, чому у росіян є “Ланцети”, а у нас нічого немає? Нагадую, що Україна у стані війни 10-й рік. Тобто для нас, напевно, масштабна війна не почалася ось так от різко. І коли ми говоримо, нам кажуть, що ми повинні економити патрони, вибачте, мені хочеться запитати, що?
Я доволі поверхнево на рівні просто батальйону, що воює, але ось ці реалії, вони мені здаються дуже такими нежиттєствердними. Чому ми не воюємо технікою? Бо у нас її немає.
А чому на 10-й рік війни у медиків на “Кейсоваку” немає броньованої гусеничної техніки? Ну чому? Ну невже за 10 років ми не змогли зробити щось своє? Чому ми не могли розгортати такі заводи десь, ну, не на території, з кимось зробити якісь там партнерства, не знаю, контактувати з кимось. Ну тобто купа питань, на які немає відповіді.
На сьогодні війна, ось у нас більшість поранених, які були в мене, від скидів і від FPV росіян.
Я не маю нічого від командування Медичних сил, окрім броньованої техніки, і вона – допомога від Британії, яка прийшла мені на батальйон від Збройних сил. Все інше – всі легкові машини, шприци, апаратура, хірургічні набори, турнікети, бандажі. Навіть препарати, опіати – вони у мене всі волонтерські.
Так ми людей до ЗСУ не запросимо.
Аліна Михайлова: Всі ці історії, що там хтось не хоче йти в армію, всі будуть воювати. Хочеш ти цього, не хочеш ти цього. Просто потрібно змиритися з тим, що кожен сьогодні призовного віку, навіть непризовного віку.
У нас на сьогодні дуже багато анкет у батальйон, ми зараз проводимо мобілізацію, хлопці там по 20-21 рік, 18-річні, які там школу закінчили, воювати будуть всі.
Поки що сьогодні у вас є можливість вибрати, з ким ви будете воювати. Тобто це батальйон, підрозділ, рота, де ви розумієте, що там є хоча б якийсь стрижень ідеальності, цінність ваша, як людини, я не кажу навіть фахівця, а як людини.
У нас сьогодні батальйон, потрібні просто тупо бухгалтери. Ми не можемо їх знайти. Нам потрібні фінансисти. Мені потрібен взагалі слюсар-електрик для того, щоб мені машини там ремонтувати. Ця людина не буде воювати. Вона не піде на фронт.
Я говорю за свій батальйон, я не знаю, як в інших відділах, але елементарно такі цивільні посади, абсолютно їх сьогодні не знайдеш ніде.
“Всі будуть воювати” – Михайлова про брак бійців на фронті
Ви говорили, що всі будуть воювати, але мені здається, що коли це кажуть, люди в це не вірять.
Аліна Михайлова: Тому що це говорять тільки військові. На рівні держави ми намагаємося згладжувати криві кути, і я не розумію, для чого. Сьогодні такий дефіцит кадрів, сьогодні такий дефіцит кадрових військових.
Тобто якщо ви запитаєте у притомних офіцерів, кого вам бракує, він скаже, так, мені бракує, звичайно, піхоти, але він скаже, що і бракує офіцерів молодшого офіцерського складу, командирів, водіїв, командирів роти, на них просто немає людей. Тому що кадрового резерву немає.
Його не було. Чомусь? Тобто частина з людей уже загинули або поранені, і вони не повернуться у військо, а інших – де ми їх будемо брати? Це я говорю про офіцерський склад.
Якщо ми говоримо про солдатські й сержантські посади, у нас на комплект підрозділили понад 50% у своїй переважності. Як ми збираємося набрати цих людей? Тим, що ми будемо ходити і казати, типу, та ти ще посидь тут, та ось ще трохи, та ось зовсім скоро, та ось ми у Криму будемо на наступний рік, я це обожнюю. І ти зараз маєш готуватися, вибрати підрозділ, іти до ТЦК, давати папірці, вступати, проходити КМБ і готуватися. Ну тобто інших варіантів немає і не буде. Ну є інший варіант, що ми тоді програємо війну.
Можливо, люди не розуміють, а як же це “ми програємо війну”?
Аліна Михайлова: Мені не сняться жодні кошмари, мені не сниться нічого, але коли у мене супер пригнічений настрій, я ввечері заплющую очі, я час від часу намагаюся у своїй голові прокрутити, що ми там пережили, як підрозділ, в останні місяці.
І я у своїй голові чую, як у прямому ефірі люди, яких я знаю роками, померли. Просто у прямому ефірі.
І ти ніколи до цього не звикнеш, і ти ніколи це не пробачиш. І це ось ці голоси, ці фрази, вони завжди будуть з тобою все твоє життя. Які б ти ліки не приймав, скільки б разів психіатру, психологу це не розповідав. Це буде з тобою завжди.
І коли позиція за позицією віддається, а наші командири повинні якимось чином мотивувати бійців стояти, стріляти у відповідь. У нас була ситуація, це були розмови також по рації, коли боєць каже, ну ось вони заходять на позицію і мій особовий склад відмовляється виконувати завдання. Такі теж є. Люди бояться. Не всі кіборги, не всі суперштурмовики. На позиції зазвичай прості хлопці, які теж не народилися для того, щоб бути штурмовиками.
І один із наших командирів каже, дивись, ти маєш зараз зібратися, ви маєте дати бій, ви маєте стріляти в них. Тобто це питання, що ти не стріляєш десь у міномет, у тебе прямий контакт, ти бачиш перед собою ворога в російському пікселі зі зброєю, який хоче вбити тебе.
І наш командир каже, дивись, якщо ти зараз не даси бій, твою позицію заберуть, потім заберуть іншу позицію, а за місяць ми будемо в Києві воювати, в Києві твоя родина. Ти хочеш, щоб там була війна? Ну він каже – ні.
Каже, тоді ми всі повинні дати бій зараз разом, тому що на сусідній позиції я, з лівої позиції – інший наш взвод. Якщо одна позиція зламається, інші позиції, відповідно, відпадають так само, вони відрізані. Це ж все-таки ланцюжок.
І ти розумієш, що гине твій особовий склад, ти можеш якимось чином його щось мотивувати, і ти можеш в усьому цьому ухвалювати рішення, віддавати накази, і вони не завжди добрі, і вони не завжди такі, через які ніхто не загине.
І це величезна відповідальність – емоційна, моральна, і з нею дуже складно жити. Дуже складно жити, коли чуєш, як у рації гинуть твої бійці, а ти нічого не можеш зробити. Так, їх прикриває кулемет, так, їх прикриває міномет, але щільність противника і те, як він використовує засоби, знову ж таки такі FPV, РЕБ тощо, вона настільки велика, що ми просто не витримуємо цього.
І, ну там фронт на зараз, він більш-менш стійкий, можливо, тому що зима. А навесні знову в нас будуть відкочуватися позиції. Ситуація у тих же Кринках. Скільки там покладено бійців? Ніхто не знає.
Аліна Михайлова про втрати ЗСУ
Але мені здається, що дуже мало хто усвідомлює, наскільки багато загинуло саме наших людей. Саме наших – і цивільних, і військових. Ти можеш це число, я не скажу озвучувати, але уявити?
Аліна Михайлова: Я там знаю свої дані по батальйону, і для нас вони шокувальні насправді. Але я не можу уявити, а я знаю ще своїх, тих, хто прикомандировані до нас, я знаю їх, втрати зокрема.
Я розумію, скільки позицій наших десь було втрачено, і скільки на цих позиціях – це ж питання трьох метрів землі, скільки було реально пролито крові за ці три метри землі.
Це ж питання, що більшість людей не розуміє, а що таке взагалі війна, як це відбувається. Десь так – піф-паф, стріляли, там зайшли красиво. Ні, це не так відбувається. Це відбувається не так, і це розуміння втрат загалом, ось у день, скільки загинуло бійців по всій лінії фронту, я навіть не можу собі це уявити.
Можливо, люди не йдуть на війну, тому що думають, що це дуже страшно. Як підготувати людей до війни? Що можна зробити для цього?
Аліна Михайлова: Ніхто не каже, що це не страшно. Це дуже страшно. Це навіть страшно, коли ти працюєш у штабі, а тобі кажуть, що у нас сьогодні на позиції загинуло 20 людей.
Це страшно, тому що ти людина, а це твої побратими. Ти готував їм бойові розпорядження, ти вписував їхні імена, написав дату їхнього народження або збирав їхні соціальні дані тиждень до того. А сьогодні тобі кажуть, що 20 людей загинуло на одній позиції.
Це страшно, і ніхто не каже, що там страшно тільки тим, хто в окопах. Страшно абсолютно всім. Мені завжди страшно, коли наші хлопці йдуть у штурм. Тому що я завжди знаю, що будуть втрати, будуть поранені. Мені завжди страшно. І до цього потрібно просто бути готовими, і це виробляється з часом, і воно нікуди від тебе не відійде.
Це така, не знаю, чи можна назвати це емоцією, почуттям, з яким сьогодні українцям доводиться жити, і з ним потрібно щось робити. Його потрібно опановувати і переводити цей страх в інше русло. У когось це може бути якась помста, у когось це може бути якесь вкладення в роботу.
Аліна Михайлова про помсту
Ти сказала про помсту, наскільки це важливо для тебе?
Аліна Михайлова: Ну от вона, напевно, десь і керує тим, що я досі перебуваю у війську. Мій головний мотиватор, чому я досі тут, це, безумовно, батальйон і збереження пам'яті Дмитра.
Я навіть не можу припустити, чи я це якось візуалізую в одній людині. І чи буде мені достатньо, якщо я знатиму, що там убили трьох-чотирьох… Ні, не буде достатньо. Я дуже рада і відчуваю задоволення, коли стріляють по Курську, коли гинуть мирні росіяни. Я дуже рада цьому. І для мене це одна з цих історій, де я в “скарбничці помсти” в такому місці ставлю галочку, що ось, добре, сьогодні я задовольнила своє бажання помсти. Тому це ті речі, які ти рано чи пізно знаходиш, і вони суперсильні. Тобто це суперсильне почуття.
Чого б тобі було достатньо, щоб ти сказала, що ось тепер я задоволена, ось тепер це була моя репарація?
Аліна Михайлова: Супер-супер-супер тяжкі санкції, які можуть нам забезпечити наші друзі-європейці, але вони на другий рік війни всі звертаються до своєї кишеньки, і копійчинка, долар, євро їм набагато дорожча, ніж життя якогось там українця десь там, я не знаю, в Запорізькій області, якогось там сьогодні цивільного чи дитини, яку вбили в торговельному центрі ці росіяни.
Тому це якісь недоступні мрії про те, що Росія не буде існувати, тому що це питання постійного сусідства нашого з ними. Тобто як ми виграємо цю війну, на якихось умовах, тому що теж потрібно бути реалістами. Кордон 1991 року, я в це вже не вірю. Я дуже цього хочу. Яка наша перемога? Моя перемога – кордон 1991 року. Супер! А насправді? І кожен повинен, чесно кажучи, дати відповідь сьогодні. А що таке для нас перемога? Тому що в реальності кордон 1991-го – це дуже туманна перспектива, якщо говорити про перемогу в цьому ключі.
Тому якщо ми будемо говорити про те, що задовольнятиме моє мстиве его, то це знищення всієї Російської Федерації. Але знову ж таки, на це впливає багато чинників, і мої дії не призведуть до цього.
Я не маю відповіді. На сьогодні я не маю цих відповідей. І це найсумніше. Я до цього прийшла зовсім нещодавно, буквально в цих нічних розмовах перед сном сама собою.
Що для мене буде ця перемога? А я вже не знаю. Тобто чи можна сказати, що давайте повернемося до кордонів АТО-ООС? А ті, хто загинули в АТО-ООС за ці території? А Крим? А що ми будемо робити з Кримом? А це вже не наші території?
Тобто дуже багато запитань, на які, знову ж таки, дуже мало відповідей. Якось воно має бути коли-небудь десь озвучено, що давайте будемо реалістами і озвучимо хоча б перший етап нашої перемоги. Він може бути в три підходи.
Після того, як усе це закінчиться, тобі стане легше чи важче?
Аліна Михайлова: Я просто поміняю рід своєї діяльності на якийсь інший. Я не буду військовослужбовицею. Я, нарешті, залишу цю форму, армію і все, що з цим пов'язано, і повернуся. І ось питання, а до чого я повернуся? А яке моє життя? Чи має воно якусь цінність?
Наприклад, ти депутат у Києві. Тобі легко буде просто сісти у крісло і бути поруч з людьми, а не з націоналістами з батальйону, які переважно добровольці, а з депутатами різних фракцій?
Аліна Михайлова: Ми всі змінюємося… І що буде далі, коли все це закінчиться? І ким я вийду з цієї війни, і як я з неї вийду? Це теж питання. І питання, чи буде комфортно мені і людям зі мною в роботі. Не знаю.
А як тобі просто серед людей?
Аліна Михайлова: У мене тут питання, що я себе оточую людьми винятково тими, хто з батальйону. Навіть у цивільному житті я в оточенні своїх побратимів або я в оточенні своїх друзів, які волонтери, які в контексті цієї війни.
Тобто в моєму суспільстві практично немає людей, які не підключені до цієї війни так чи інакше. І в мене виробилася така штука, що я можу дуже легко абстрагуватися, якщо це щось не кричуще, там, умовно, російська музика, або зараз мене дуже тригерять російськомовні діти, я не знаю чому. Ми говоримо, ми воюємо заради дітей. Чому діти не розмовляють українською?
Аліна Михайлова про “Да Вінчі”
Інколи ж бувають моменти, коли здається, що все втрачено…
Аліна Михайлова: Я думаю, що він коли-небудь повернеться і скаже, що все класно. Тепер я продовжу цю роботу. Це такі психологічні маніпуляції, обманки на себе, які не є шаблонним прикладом для всіх ситуацій. Я навіть не маю уявлення. Не рахуючи те, що в мене у знайомої загинув чоловік, вона про це дізналася через смс, з якихось публікацій. А я навіть не розумію, як це. Тому що у мене на руках загинула моя кохана людина.
І я не знаю, як це по-іншому. У мене є свій біль і свій шлях, який я пройшла. А в інших жінок він абсолютно інший.
А коли люди запитують, як ти?
Аліна Михайлова: Я кажу, що більш-менш. Ніхто ж не знає, коли я залишаюся одна, з самими думками, що відбувається. І які препарати я п'ю, щоб я для людей мала вигляд ось такої.
Я пішла до психіатра. Я не можу сказати, що мені це далося супер легко, але я звертаюся по допомогу, коли я не справляюся.
Тому як я? Ну якось. Куди я біжу? Наразі не знаю. Коли дізнаюся, куди я біжу, я там розповім, покажу.
Я намагаюся не говорити з людьми. Я в принципі не особливо соціальна людина у плані того, хоча, здається, зовсім по-іншому. Якщо так на мене подивитися, здається, що я суперекстраверт. Я абсолютний інтроверт. Я, може, навіть трохи соціофоб. Мені дуже складно спілкуватися з людьми.
Я ходжу в кіно сама, тому що мені класно самій із собою. Я гуляю зі своїм собакою, тому що мені класно самій із собою. І у мене дуже обмежене коло спілкування з людьми.
А хто десь щось говорить, я давно на це не зважаю. І тому як поводитися. Багато хто сказав, що ми боїмося, що до тебе писали, що ми бачили тебе десь у місті. Ми боялися підійти й обійняти. Не потрібно боятися. Якщо ви хочете це робити, ви можете це робити.
Ну я не можу говорити за всіх, але це нормальний жест поваги, нормальний жест якогось співчуття.
Чи часто ти буваєш на Аскольдовій могилі?
Аліна Михайлова: Кожного разу, коли приїжджаю до Києва. І в якийсь момент, і це сталося наприкінці грудня, мені стало важко туди приходити. Я навіть не можу пояснити чому. Я доглядаю за могилою, коли є, я замовляю якісь квіти, якісь прибирання, камінчики перегрібати, закупити щось, свічки.
Ось коли хтось запитує, чи відчуваєш ти там Дмитра?
Аліна Михайлова: Ні, його там немає. Ну для мене його там немає. І чи відчуваю я якусь силу там? Теж ні. Просто в мене є відчуття, що він є, а питання де? Ось просто десь є. І потрібно трохи почекати і він повернеться.
Які відчуття залишилися у тебе в першу чергу?
Аліна Михайлова: Зараз гине цвіт нації. Це ті люди, які взяли зброю і добровільно пішли захистити країну. Не ховалися, не поїхали. І бажання помсти й ненависті є абсолютно за всіх людей.
Але це якась порожнеча, напевно. Ти не маєш права по-іншому.
І я хочу, щоб це запитували у людей, які не пішли. А чому ти не був на Майдані? А чому ти не був на війні? На твою країну напали, ти прийшов її захищати. А люди, які не пішли, у них не запитують, а чому ти так зробив? У них це не питають.
Ким ви з цієї історії вийдете? Тими людьми, хто були борцями і боролися? Чи тими людьми, хто, підібгавши хвости, чекали, поки за вас і для вас виборять вашу ж свободу? І це такі якісь концептуальні речі, про які мало говорять.
Ставлення до українців, які виїхали
Як потім усі українці будуть одночасно жити, ти уявляєш?
Аліна Михайлова: Закінчиться ця війна, ми перемогли, всередині буде другий фронт. І до цього потрібно готуватися. Я ж кажу, люди можуть виїхати за 3-5 тисяч доларів, і це ні для кого не секрет. Мені телефонують знайомі, кажуть, а можеш порішати по “Шляху”. Я хочу виїхати до сім'ї.
А ти що відповідаєш?
Аліна Михайлова: Ні, я реально не можу. Навіть якби я сильно хотіла, я не можу. Я навіть не знаю механізмів. Я кажу, я не те, що не вмію, я не можу, і ти як собі це уявляєш? А що йому буде? А нічого йому не буде. А що буде тим, хто його випустив і взяв бабки? Та нічого не буде.
Як тільки все буде добре, умовно, на горизонті, коли можна буде розпилювати бюджетік, де можна буде робити реконструкцію і відновлення всіх цих територій, де розбомблено все. Коли прийдуть до нас, я дуже сподіваюся, всі ці гроші з-за кордону на відновлення, на всю цю реінтеграцію, все інше, прибіжать, як миленькі.
Ми були за кордоном, у мене є такий приклад депутата Київради. Почалася повномасштабка, він поїхав вчитися до Стенфорда, тому що він вчиться, і каже, я повернуся і буду там розповідати, як робити політику, як будувати Україну.
У важкі часи для України, для Києва він був відсутній, він навчався десь там. А зараз повернувся – ходить, щось обіцяє, розказує, як укриття будувати. А тому – вони всі повернуться.
А можна говорити зараз людям про повномасштабну війну правду?
Аліна Михайлова: Правду яку? Правду про кількість нашої зброї, БК, особливого складу? Ні, тому що це питання національної безпеки. Вони не можуть звучати. Але правду…
Знову ж таки, це мій тригер, вибачте. Будемо давати концерт наступного року в Криму? Це абсурд. Це, напевно, для ідіотів. Ви тримаєте народ України за ідіотів?
Як розкрутили цей контрнаступ. Мінні загородження? Та пофіг, йдіть уперед, нам сказали, що контрнаступ буде успішний. Нам його розпіарили, ми його сидимо, чекаємо з чипсами перед телевізором. Це програшна позиція насамперед держави.
І тут питання того, що затягування нас у позиційну війну і затягування нас в абсолютну й вічну оборону, і перетворення цього на війну до 24 лютого, яка була, ми не витримаємо цього. Ось із тим, як росіяни штурмують, як вони нахрапом ідуть.
І мені страшно уявити і думати, якою ціною, якою кількістю життів кожен день це все тримається. Нам потрібна допомога партнерів. Її мало. І ми, як жебраки, вже третій рік. Чи буде Україна на мапі Європи, тільки нам це потрібно.
Я насправді, хоч би які в мене були сумніви й сумні думки про все, я хочу вірити, що якось з усього цього ми викарабкаємося, тому що у нас просто немає виходу. Є варіант А і варіант Б, там ти йдеш в армію або не йдеш в армію. І є варіант, чи є Україна і ти в ній, як українець, з мовою, якою ти говориш, чи цього немає, бо це забрала Росія.
І всі, хто сьогодні тримає економічний фронт, хто досі не у війську, повинні підготуватися до того, що вони повиннні також підключатися до цього варіанту А. Тому що інших варіантів у нас немає. Ми або програємо, або ми виграємо. Все.
Нагадаємо, очевидці розповіли про масовані обстріли Харкова та Києва і наслідки ударів.
▶ На YouTube-каналі ТСН можна переглянути за цим посиланням відео: Коли кажуть, що ми маємо економити патрони – як ми до цього дійшли? – Аліна Михайлова
Читайте також: