Авдіївку обороняли різні підрозділи ЗСУ: одна українська бригада захищала один і той самий квартал промислових будівель місяцями без перерви; інша перебувала в Авдіївці майже всі два роки війни, втомлена до кісток, але замінити їх ніхто не міг.
Про їх це йдеться в аналізі Associated Press.
Боєприпасів було мало, а росіяни щодня завдавали десятки авіаударів, використовуючи “ковзаючі бомби”, щоб знищити навіть укріплені позиції.
Російські солдати прибували хвилями: спочатку “гарматне мʼясо”, щоб змусити українських захисників витрачати дорогоцінні набої, а потім добре підготовлені солдати. Іноді влаштовували засідки за участю спецназу або диверсантів, які вискакували з тунелів.
Коли моральний дух впав, командир батальйону, який відповідав за сотні людей, зник за нез'ясованих обставин, згідно з документами правоохоронних органів, з якими ознайомилося агентство Associated Press. Одного з солдатів, який був з ним, було знайдено мертвим. Командира і ще одного солдата з ним ніхто не бачив з тих пір.
За тиждень Україна втратила Авдіївку, місто в Донецькій області, яке вона захищала задовго до повномасштабного вторгнення Росії. Майже оточені і значно переважаючі за чисельністю, українці прийняли рішення відступити, щоб уникнути такої ж смертельної облоги, яку пережили солдати в портовому місті Маріуполі, де тисячі військових потрапили в полон або загинули.
Агентство Associated Press взяло інтерв'ю у 10 українських солдатів, щоб відтворити сценарій, за яким Авдіївку було втрачено.
“Ми були виснажені не стільки фізично, скільки психологічно, будучи прикутими до цього місця”, — сказав Віктор Біляк, піхотинець 110-ї бригади, який перебував у цьому районі з березня 2022 року. Чоловіки похмуро жартували, що єдиний вихід — померти, отримати поранення або потрапити до в'язниці.
Його підрозділ знаходився на південній околиці Авдіївки, на добре укріпленій позиції під назвою “Зеніт”, яка була на лінії фронту з моменту першого нападу Росії у 2014 році. Зазвичай бійці копали укріплення, але, за словами Біляка, вони постійно потрапляли під російські обстріли, і не мали жодних засобів для роботи, окрім ручних лопат.
Деякі з їхніх окопів, судячи з фотографій, розміщених на сторінках різних бригад у соціальних мережах, навряд чи заслуговують на таку назву — глибиною трохи більше. Відступати було нікуди.
Початок
Солдат на ім'я Олег прибув до 47-ї бригади в середині жовтня. За його словами, погано навчена російська піхота, яка носила нову форму і марширувала в шеренгах, була легкою мішенню. Українська техніка працювала, а боєприпасів було достатньо, щоб вести вогонь у відповідь.
Росіяни легко потрапляли в полон, а деякі з них, згідно з їхніми документами, служили трохи більше місяця.
“Вони не знали, куди йдуть, і коли їх запитували, в чому полягала їхня робота, вони зазвичай відповідали, що повинні були сховатися в підвалі і чекати наступних сил”, — сказав Олег, який, як і більшість українських солдатів, просив називати його лише на ім'я або псевдонім.
Але наприкінці листопада, під час масштабного російського наступу, українці зрозуміли, що щось змінилося: небо заповнили планерні бомби, величезна некерована зброя радянських часів, модернізована навігаційною системою наведення, яка знищує все навколо, а також безпілотники з датчиками руху, які можуть проникати в будівлі і полювати на особовий склад.
Оскільки запаси боєприпасів закінчувалися, українці відбивалися, використовуючи боєприпаси будь-якого калібру, що залишилися на складах. За словами бійців, на кожен випущений ними снаряд росіяни випускали вісім-дев'ять.
“Коли у вас є різні типи снарядів, вони мають різні траєкторії, і ви повинні прорахувати, куди вони полетять, куди влучать. Це своєрідний хаос, — каже Олег. — І чим довше це тривало, тим більше у нас накопичувалося цих снарядів для всіх видів зброї”.
Серед українських солдатів зародилася ідея відступу. Підкріплення не надходило, боєприпасів не вистачало, наказів не змінювали.
Відлуння “Азовсталі”
Сотні українських військових відійшли до Авдіївського коксохімічного заводу після неодноразових російських атак минулої осені.
Його 10-кілометровий периметр оточував розлогий вал будівель, сходів, димарів, залізничних колій і наземних трубопроводів. Приблизно прямокутний об'єкт радянської епохи з трьох боків був оточений відкритими полями, а з четвертого — кварталом котеджів. Іншими словами, майже ідеальна оборонна позиція.
Вони намагалися не думати про сумнозвісний останній рубіж на маріупольському металургійному комбінаті “Азовсталь”, одному з основних клієнтів коксохімічного заводу до війни, і про місце, де загинули або потрапили в російський полон сотні українських солдатів.
Але з початком нового року навіть коксохімічний завод відчув себе вразливим. Планерні бомби почали вибухати десятками щодня.
Утримуючи фланг через поля на північ, Олег одного разу нарахував 74 авіаудари за одну зміну. Олександр, командир роти президентської бригади, яка перебувала на території заводу, каже, що психологічний ефект був жахливий.
“Всі звикли до артилерії, але авіабомби — це щось нове, і ми до них не звикли, — сказав він. — Їх руйнівна сила в рази більша. Вплив на психіку також більший”.
Українські бригади намагаються проводити ротацію бійців з безпосередніх передових позицій через кілька днів, максимум через тиждень. А бригади, які ведуть тривалі бойові дії, мають бути відведені назад, щоб дати їм можливість замінити загиблих і поранених, відпочити і поповнити запаси. В Авдіївці цього не сталося.
З березня 2022 року там воювала 110-та бригада, а з березня 2023 року — 2-й батальйон президентської бригади. 47-ма бригада прибула в середині жовтня.
Багато солдатів на сході відчували, що їх ігнорують західні союзники, які більше не надсилають зброю, їхнє вище командування і співвітчизники-українці.
Російський спецназ почав з'являтися, здавалося б, нізвідки, відкриваючи вогонь по українцях, а потім знову зникав. Росіяни з'явилися з каналізаційного колектора в тилу українських військ і захопили командира, перш ніж приголомшені солдати змогли відреагувати. Ті відступили на позицію Біляка, що на південному фланзі Авдіївки.
Солдати на коксохімічному заводі мали схожі проблеми, навчаючись захищатися від несподіванок, які підстерігали їх у мережі тунелів, а також від незліченних лобових штурмів.
“Вони просто кидалися на коксохімічний завод, залишаючи там купи своїх трупів. Гори тіл і купи розбитої техніки, – розповідає Максим, солдат президентської бригади. — І щоразу вони йшли одним і тим самим маршрутом, ми били і били по них, і врешті-решт утримали свої позиції”.
Але росіяни мали, здавалося, нескінченний запас людей і боєприпасів і не боялися їх витрачати. Під безперервними авіаударами і наступом російської піхоти українські бійці бачили, що їхні можливості звужуються з кожною дорогою, яку захоплював ворог.
За словами Олега, під постійним тиском і відсутністю допомоги почалися розмови про відступ: “Їхні постійні атаки виснажили нас”.
Виснаження
3-я штурмова бригада прибула на початку другого тижня лютого з наказом прямувати безпосередньо до коксохімічного заводу. Ця добровольча бригада відома своїми перемогами всупереч обставинам. На той час, коли досвідчені бійці дісталися до заводу, російські війська майже зімкнули його широкими кліщами.
На той час оборонні рубежі були частково зруйновані, а ворог, здавалося, був усюди.
8 лютого президент України Володимир Зеленський звільнив головнокомандувача ЗСУ генерала Валерія Залужного. Це були найбільші кадрові перестановки в армії з початку війни.
Наступного дня під Авдіївкою офіцери, які боролися за порятунок міста, зібралися на командному пункті за кілька кілометрів від коксохімічного заводу. Відбулася гаряча дискусія, після чого командир і двоє солдатів поїхали разом на машині, згідно з документами, які бачило AP. Що сталося далі — незрозуміло в той час, коли емоції зашкалювали, а в тилу українських військ з'являлися російські диверсанти.
Влада не вірить, що зниклий офіцер мав при собі секретну інформацію або військову техніку, коли зник разом з двома іншими. Один із солдатів був знайдений неподалік мертвим від вогнепальних поранень. Командир і другий солдат досі вважаються зниклими безвісти.
AP не називає їхніх імен, щоб не наражати на небезпеку тих, хто може перебувати в полоні.
Вихід з Авдіївки
15 лютого Біляк отримав наказ про нічний відхід 110-ї бригади зі своєї точки на південному фланзі Авдіївки. Йому доручили виходити у складі четвертої групи. Перша група майже одразу потрапила в засідку.
Друга група потрапила в засідку і повернула назад. Отримавши легкі осколкові поранення, Біляк та інші бійці розділилися на менші групи і вийшли в темряві. На цьому ж перехресті, на південь від Авдіївки, він стояв трохи менше двох років.
“Я був би щасливий, якби це сталося раніше. Ми завжди були готові кинути все і втекти звідти, тому що давно знали, що кінець наближається, — каже він. — Але тоді ми вже знали, що було занадто пізно, і це було від відчаю”.
Він вибрався звідти пішки, зі свіжою пов'язкою на обличчі. За його словами, лише окуляри нічного бачення дозволили йому знайти шлях до безпеки.
Але вони також відкрили йому справжній жах: чоловіки, які під час відступу потрапили в воронки від бомб і зламали ноги. Інших розірвало осколками, і їм сказали чекати на машину, щоб їх евакуювали, в тому числі одному чоловікові, який зателефонував своїй сестрі, коли лежав поранений у темряві разом з чотирма іншими чоловіками, згідно з її записом розмови. Ніхто не міг до них додзвонитися.
Наступного дня чоловіки були ще живі, але під час чергового дзвінка додому родина почула російських солдатів: “Вставайте, виходьте, ми вас не понесемо”. Пізніше 110-та бригада ідентифікувала всіх п'ятьох як загиблих.
3-я штурмова бригада отримала наказ відступати через день після 110-ї бригади. Це було організовано, але поспішно.
Аеророзвідники згорнули свої безпілотники і поклали їх у рюкзаки. Вони розбили все, що не можна було нести, щоб не дати обладнанню потрапити до рук росіян, і запхали його в бронетранспортери, як сардини, розповів “Липень”, оператор безпілотника з бригади.
Українські військові знали, що росіяни прослуховують їхні радіопереговори, тому спілкувалися віч-на-віч, коли це було можливо. До 5 ранку на коксохімічному заводі, який напередодні утримував понад 1000 українських солдатів, залишилося лише кілька вантажівок.
17 лютого Росія заявила про свій контроль над Авдіївкою та коксохімічним заводом.
Українські військові заявили, що переважна більшість солдатів, які вийшли з Авдіївки, залишили її благополучно, і що втрати росіян набагато більші.
29 лютого новий головнокомандувач Збройних сил України генерал-полковник Олександр Сирський оприлюднив заяву, в якій наголосив на важливості досвідчених і рішучих командирів. За його словами, перевірка військ у Донецькій області показала, що деякі командири “допустили певні прорахунки в оволодінні ситуацією та оцінці противника, що безпосередньо вплинуло на стійкість оборони на певних напрямках”.
Багато хто з бійців занепокоєний тим, що означає втрата Авдіївки для майбутнього України. Часу не можна гаяти.
“Я намагаюся не відчувати почуття відчаю, зради, — каже Андрій, який воював в Авдіївці у складі 110-ї бригади з 2022 року. — Війна все ще тут. Нам потрібно оговтатися і рухатися далі”.
Читайте провідні новини дня: