Програш у національно-визвольних змагання 1917-1921 років, коли багато українців вирішили відсидітися і залишилися пасивними спостерігачами історичних подій, призвели до втрати ще молодої Української держави. Україна залишилася розділеною між трьома державами – Другою Річю Посполитою (Польщею), Чехословаччиною і СРСР. Найважче нашому народові, як ми знаємо, було в Радянській Україні та на етнічних українських землях, які відійшли до РСФСР. Українці до 1941 року пережилии два голодомори, розкуркулення, репресії і червоний терор. Такою була ціна для тодішніх “ухилянтів”, які свого часу вирішили – “яка різниця, чия влада.
Та Друга світова війна теж не виправдали надій патріотично налаштованих українців, які сподівалися, що зіткнення двох тоталітарних монстрів – нацистської Німеччини та Радянського Союзу дасть можливість здобути хоч якусь власну державу.
Майже чверть тогочасного населення України, приблизно від 8 до 10 мільйонів (як військових так і цивільних) загинули під час Другої світової.
Боротьба УПА і підпілля ОУН попри свою чисельність теж зазнала невдачі. За період з 1944 до 1952 різним репресіям у західному регіоні України було піддано до 500 тис. осіб, у т. ч. заарештовано понад 134 тис., убито – понад 153 тис., вислано за межі УРСР – понад 203 тис. Майже третина висланих на спецпоселення до Сибіру загинула.
Проте були й ті, хто на засланні боролися проти радянської тоталітарної машини.
Сьогодні, 16 травня – минає 70 років від початку Кенгірського повстання 1954 року. За інформацією УІНП, загалом від 1940-х років у ГУЛАГу відбулося понад півсотні різних повстань. Найбільшими з них стали повстання політичних в’язнів у Норильську (26 травня – 4 серпня 1953 року, близько 17-ти тисяч учасників), Воркуті (19 липня – 1 серпня 1953 року, 12 тисяч учасників)
Кенгірвське повстання у Степлазі – одне із найбільших. У ньому брали участь близько 20 тисяч учасників. Повстання тривало 42 дні.
Передумови постання: війна з “урками”
Радянські “надзирателі” у таборах тримали контроль над “політичними” за допомогою кримінальних в'язнів – “урків” і “блатних”. Це тривало до тих пір, поки із західної України не почали прибувати репресовані бійці ОУН-УПА.
“Бандерівці ввели свої закони: за крадіжку хлібної пайки – смерть, за знущання над політичними – страта; вбивали також за доноси і зраду. Побутовики-кримінальники говорили: “Всіляких блатних бачили, але таких, як бандерівські блатні, ще не було” – писав радянський дисидент Олександр Солженіцин, тим не менш відомий своїми антиукраїнськими поглядами.
Як зазначає Український інститут національної пам'яті, боротьба з кримінальниками завершилася на користь українців.
Розстріляли в'язнів-українців за “Христос воскрес”
15 травня 1954 року, незадовго після Великодня колону жінок вели з нічної зміни в зону. Назустріч їм паралельною дорогою ішла на роботу чоловіча зміна. Хлопці привіталися: “Христос воскрес!”, дівчата відповіли: “Воістину воскрес!”.
Один із конвоїрів, вартовий Калімулін випустив автоматну чергу по чоловічій колоні – 13 в'язнів було вбито відразу, п'ятеро з 33 поранених померли потім у лікарні. Звістка про цей випадок збурила концтабір і стала початком масштабного повстання.
Повстання – основні події
Як пише історикиня Роксолана Попелюк у “Локальній історії”, уже ввечері 16 травня політичні в’язні на чолі з членом ОУН Віталієм Скіруком подолали огорожу між табірними пунктами №2 та №3, розгромили штрафний і слідчий ізолятори та звільнили звідти людей. О десятій вечора того ж дня до табірного відділення ввели війська. Внаслідок протистояння 13 чоловік було вбито, а з числа табірної охорони в’язні поранили десятьох осіб.
Щоб придушити повстання, до табору привезли 600 кримінальників (частково і побутовиків), лідером яких був Енгельс (“Гліб”) Слученков – росіянин із Рязанської області, який був мобілізований на фронт просто із в'язниці, а потім потрапив у полон і перейшов на бік РОА (“Русская освободительная армия”, що воювала на боці нацистів). Слученков вирішив що зі своїми 600 приспішникаими проти 2 000 політичних в'язнів він нічого не вдіє, тому перейшов на бік повсталих.
“Вранці 17 травня біля нашого барака почалися заворушення — трьом хлопцям якось удалося втекти за зону тюрми, їх, звісно ж, наздоганяла охорона. Дівчата швиденько зорієнтувалися і зробили живу загорожу, взявшись попід руки, а на грудях — долоні в замок. Чекісти наказали розійтися. Побачивши, що ми не слухаємось, гидко матюкалися і страхали, що стрілятимуть. Ми стояли. Почали стріляти понад головами. Стало страшно, але не відступили. Тоді приїхали пожежники і почали з брандспойтів поливати нас холодною водою. Через деякий час автоматники і пожежники відступили… Ця наша маленька перемога додала сил і надії, і ще більше згуртувала дівчат.
Перших жертв повстання, яких скосив кулемет під час штурму мурів, дівчата обмили, одягли у вишиванки. Серед убитих був один кримінальник і один узбек, їм дівчата теж знайшли вишиванки, щоб не виглядали бідніше. Хлопців, які першими наклали головами під час Кенгірського повстання, на відміну від багатьох в’язнів ГУЛАГу, поховали по-людськи“, — згадувала учасниця тих подій Ганна Людкевич-Караташ.
Представники поневолених народів на чолі повстання
Головним керівним органом повстання був Конспіративний центр. Його представляли п’ять в’язнів: литовський націоналіст Іонас Кондратас, член Організації Українських націоналістів Віталій Скірук на прізвисько “Ус”, капелан УПА Омелян Суничук, кавказець Вахаєв, член УПА, єврей за національністю Герш Келлер.
При конспіративному центрі було створено три відділи – військовий, безпеки і пропаганди.
Щоденне життя на “зоні свободи”
У таборі під час повстання було створено радіовузол, проводилися концерти, репресовані священники відправляли богослужіння.
“Хоч ми й жили надголодь, цього не відчували. Ми жили емоціями. Богослужіння, молебні, репетиції хору, концерти і готовність кожної хвилини – на барикади. Не було часу думати про їжу! Які були цікаві концерти! В них брали участь усі народності”, – згадувала Емілія Войцехович-Рафальська, яка під час повстання серед ув’язнених чоловіків віднайшла свого батька.
Придушення повстання – людей чавили танками
Вночі з 25 на 26 червня комісія МВС по радіо звернулася до повсталих політв’язнів з вимогою здатися та повідомила про введення військ. Після цього у зону увійшли солдати із собаками, 3 пожежні машини, 5 танків Т-34, літаки, три пожежні машини з брандспойтами, 98 службових псів із провідниками та дві дивізії воєнізованої охорони – 1600 осіб.
Це вперше радянський режим застосував проти ув'язнених танки. Людей просто переїжджали живцем.
“Нас виганяють з бараків, танк їде кругом. Відрізало руку, тому ногу, а у тих, хто тікає в барак, кидають димові шашки. В бараці повно диму, задушуєшся так, що ми закриваєм лице. Страшний крик в зоні, бо є вже повно крові…”, – розповідала учасниця тих подій Марія Галятовська.
Литовець Альфонсас Урбанас розповідав, що на все своє життя запам’ятав, як його відштовхнула від танка дівчина-українка і врятувала ціною свого життя.
“Я була в центрі, а довкола мене танки чавили живих людей. Вже за кілька секунд я побачила кров і нутрощі моїх друзів, з якими багато років ділила своє горе”, – згадувала учасниця повстання Любов Бершадська.
Кількість жертв
За офіційними даними, загинуло близько 700 учасників повстання. Проте очевидці подій переконані – радянська влада навмисне занизила кількість жертв.
“Нас заставили вантажили тіла людей, розчавлених танками. То було страшне, нелюдське видовище. Карателі заставляли нас класти трупи один на один штабелем, наче дрова. З кузовів автомашин текла кров. Від болю і мук надривалися наші серця. Здавалося, що весь світ став пеклом для людей”, – згадувала очевидиця Ганна Борецька.
Щоб приховати кількість, загиблих ховали не самі бранці, а для цього спеціально привезли військових.
“Уся земля була залита кров'ю. На тій території, де щойно був табір, трупів лежало стільки, що не можна було йти, не ступаючи на криваве місиво. Отак солдати виводили під дулом автомата тих небагатьох, хто залишився у живих. Коли пилюка сіла, в зону в'їхали самоскиди і солдати почали вантажити на них розстріляних та рештки розчавлених гусеницями. Вивозили ховати в степ, де екскаваторами для цього викопали траншеї. Я бачив, як вантажили на самоскиди не лише мертвих, але й поранених, покалічених. Їх, ще живих, закопували бульдозерами разом із мертвими“, – згадував учасник Кенгірського повстання Ілько Тафійчук.
Станом на 10 червня 1954 року у Степлазі перебувало 20698 ув’язнених: 16677 чоловіків і 4021 жінок. Більшість – політичні бранці.
- Українців – 46.3% (9596 осіб)
- Вихідців з країн Балтики – 22.4% (4637 осіб)
- Росіян – 12.8% (2661 осіб).
У радянських документах сказано, що у повстанні брало участь 5392 ув’язнених, з них 43% жінок. Жертви були поховані у братських могилах. Їхні родичі достеменно не знали ані дати смерті, ані місця їхнього поховання.
“Тим, що впали за волю,
Ми клянемось сьогодні,
Що не будем, не будем рабами, —
Боротьбу доведем до кінця”
Саме так звучать слова гімну Кенгірського повстання, який написав його учасник і борець за волю України Михайло Сорока. Ці слова як ніколи актуальні в час відбиття повномасштабної російської агресії.
Читайте провідні новини дня: